| Головна » Статті » Мої статті |
Нарис історії села Нехайки Драбівського району Черкаської області.
Василь Яременко Над тихоплинним Супоєм (Cтаре козаче село Нехайки) Історичний нарис Вельми хорошеє село Нехайки; в ньому всі такі білесенькі, чистесенькі хати, яких литвину і в сні не бачити. Євген Гребінка (Початок оповідання «Вот кому зозуля ковала! », 1837 рік; переклад з російської ) 1. Давні часи* Нехайки (координати: 49˚ 59' 48″ північної широти і 31˚ 56' 40″ східної довготи) належать до тих українських сіл на лівому березі Супою в його серединній течії, територія яких залюднювалася ще з глибокої давнини. Колись ця річка була широкоплинною та судноплавною, про що свідчить знайдений в її заплаві знаменитий "Піщанський скарб" скіфсько-античних часів (біля с. Піщане Золотоніського району, Черкаської області, датується кінцем VІ ст. до н. е.): залишки човна, рештки кістяка людини, 15 старогрецьких бронзових посудин (набір для вина), які транспортувалися річковим шляхом. На одному боці Супою поряд з Нехайками творять намисто села Безпальче, Жорнокльови, Добраничівка (давніша і точніша назва – «Добраночівка»), Плужники, Капустинці, Фарбоване. А на правому березі навпроти розкинулися Чопилки, Горбані, а трохи далі – Богдани, Ташань, Дениси та інші села. Супій вперше згадується ще в "Повісті врем’яних літ" за Лаврентіївським списком під 1096 р., а потім неодноразово в "Київському літописі" у зв’язку з міжкнязівсько-половецьким протистоянням. Відомий російський лінгвіст О. Трубачов вважає, що гідронім «Супой» відноситься до тих слів, що є найархаїчнішими і похідними ще від індоєвропейської праоснови . Деякі дослідники виводять назву річки із префікса "су", що пов’язаний з "поняттям про сусідство". Відповідно виникають пояснення: "суміжний водопій" та "суміжний із полем" . Вони добре відбивають особливості річища Супою, що тече в основному долиною в оточенні пагорбів зі степовими краєвидами. Є й інші пояснення назви. В Нехайках можна почути, що "Супій" із татарської – "вода". Там і в сусідніх селах кажуть: "піти до Струги" і "піти на болото". За словником української мови, укладеного Б. Грінченком, "струга" тлумачиться як ручай, течія (Т. 4, с. 219). Тому цим словом надсупоєвці, очевидно, відокремлювали річкове русло як таке від широкої заплави Супою, заболоченої місцевості. Ще якихось 120 років назад під час весняного розливу вода могла доходити майже до самих хат, користувалися човнами. Гарно описує супоєвські обшири у своїх пречудових спогадах Іван Козуб, який народився 25 травня 1896 року (за ст. ст.) в козацькій родині села Капустинці, що за 10 км від Нехайок. Спочатку він повідомляє, що річка Супій витікає з боліт коло села Свідовця (на Чернігівщині) і впадає в Дніпро на 5-6 кілометрів нижче від правої його притоки – річки Росі. А далі читаємо: «Вся заплава річки Супою, завдовжки 137 верстов (верста = 500 саженів, 1,0668 км, 1066,781 м – В. Я.) являє собою широку, вкриту драглистими болотами, площину. До 1927 року річка, мов гадюка, звивалася поміж болотистих берегів, маючи ширину від 2 до 10-15 метрів і глибину від десятків сантиметрів до 3-5 метрів. Самі ті болота по всій довжині річки – ніби поцятковані острівцями суші, вкритими чагарями, заростями верболозу, ситняків, очеретів, лепехи, аїру тощо. А поміж острівців виблискували різних форм і розмірів люстерка води. Краєвид доповнювали два величезні ставки (озера) – один під Яготином, другий – капустинський […]. В околицях сіл Капустинців, Добраночівки, Плужників, Нехайок (ліворуч) і Положаїв, Ташані й Горбанів (праворуч) супійська заплава сягає подекуди трьох кілометрів. Береги тут укриті запашними луками, а далі, за горою – безкраї лани. Глянеш було з гори на Супій, на озеро, на зелені острівці, на ліс, на далеку Ташань, на князівський парк із палацами (їх історичні володільці: фельдмаршал, граф Румянцев-Задунайський П. О., що там і помер – князь Голіцин М. П. – князь Горчаков Костянтин Олександрович, син знаменитого дипломата О. М. Горчакова – В. Я.) – і забуваєш про все. Весна… У буйнім квітуванні сади, а з поміж них проглядають біленькі хатинки. Далі – сяйливе плесо ставка з безліччю рибальських човнів. Повітря аж наче шурхотить від птахів: їх десятки чи й сотні тисяч – перелітних і тутешніх…» . А ось який опис річки свого дитинства подає М. Яценко (родом із Золотоніського району) в травневому числі газети «Сільські вісті» за 1989 рік: «На все життя запам’ятався мені Супій тихою течією і прозорою водою. Можна було годинами лежати на трав’янистому краю берегової кручі й милуватися грою рухливих зграйок смугастих окунів або червоноперих в’язів, що безпечно випливали на піщану мілину. Таких здоровенних пічкурів, які ловилися в Супої на початку тридцятих років, більше ніде зустрічати мені не доводилося. Гуляли щуки, сплескалися коропи. Прямо за порогом своєї хати поодинокі в ті часи сільські мисливці полювали на качок. Перед першою світовою війною русло поглибили. Все робилося з допомогою лопати, пилки та сокири. Щоб береги не розмивались, їх заплели лозою, спорудили такі ж виступи – буни, що гасили течію, болотисту заплаву Супою розумно облагородили. Зникла трясовина, в якій колись топилася худоба. Але найглибші стариці із заростями очерету й білого латаття збереглися. Левада кучерявилася кущами чорнолозу, вербами та вільхами. З початку літа її заливали барви квітучого різнотрав’я. Під осінь тут всюди маячіли гостроверхі стоги сіна. Долина Супою була для селян справжнім скарбом…». Можна доповнити, що в цьому природному комплексі водилися майже всі види качок, кулик-сорока, сірі і білі чаплі, сірий журавель, дрохви та інші птахи. Були лисиці, землерийки, горностаї, козулі. Довкола шуміли гаї, стіною стояли верболози, росли водяний горіх, осока, біле латаття, жовті глечики, татарське зілля, зелені мохи, мох сфагнум (утворює торфовище), росичка круглолиста, сухоцвіт, лікарська трироздільна череда, ковила, шафран, астрагал, калюжниця болотна, валеріана болотяна тощо. За спогадами навесні «на болоті» хлопчаки збирали качачі та чаїні яйця, дівчатка рвали шпичаки рогозу, а влітку – білі лілії та їхні маківки, і все це ставало харчами, якими ласували навіть дорослі . Люди селилися в цих місцинах ще з епохи палеоліту. За чотири кілометри від Нехайок прямо на місці археологічних розкопок (1952-1970), проведених Іваном Гавриловичем Шовкоплясом, споруджено унікальний музей "Добраничівська пізньопалеолітична стоянка" (заселялася бл. 12 тис. років тому). Далі подаю інформацію про неї за розповіддю цього визначного археолога. Стоянка, захищена від вітрів, була виявлена на глибині понад 2,5 м у шарі світло-жовтого суглинку на лівому березі річки Ташанки (притока Супою), неподалік від хутора Добраночівка (тепер Яготинського району Київської області). Розкопки велися на площі 2500 кв. м. Стоянка складалася із 4-х господарсько-побутових комплексів. Центром кожного було невелике наметоподібне житло діаметром в 4 м з жердинним каркасом, укритим шкурами і кістками тварин (переважно мамонтів), на яких полювали, та вогнищем посередині. Навколо жител були місця обробки дерева, каменю, кістки, великі вогнища та ями-комори з кістками. Стоянка належала родовій общині, що складалася із парних сімей, що, напевно, мешкали нарізно. Мамонтові кістки знаходили і нехайківці, коли брали за селом глину для господарських потреб. Недавно виявлені в цій місцевості (с. Безпальче) і сліди Трипільської культури (ІV-ІІІ тис. років до н. е.) . Могили, які бовваніють в степу побіля Нехайок і сусідніх сіл, можуть вказувати і на кіммерійські (з ІХ ст. до н. е.) або скіфські (з VІІ ст. до н. е.) часи в історії місцевості. На жаль, вони не досліджені й не охороняються державою. Ця територія входила до полянського Лівобережжя, а в зриміший період нашої історії, який відомий під історіографічною назвою «Київська Русь» – до складу Переяславського удільного князівства. Деякі дослідники вважають, що перед тим з тривалою появою печенізького об’єднання в степовій та частково лісостеповій Наддніпрянщині (з Х ст.) межею володінь печенігів з Руссю на Лівобережжі стали річки Стугна, Трубіж, Остер Сейм . Отже, територія села могла входити в ті володіння. Також зазначають, що вже у ХІ-ХІІ ст. східна частина Переяславської землі відповідно до природно-географічних умов ніби поділялася на три територіальні зони: 1) на захід від Супою до київських володінь (власне «переяславці» з самим Переяславом за літописом); 2) на схід між Супоєм і Удаєм (притокою Сули) на степовому плато, куди часто проникали половецькі загони з-за Сули; 3) правобережжя Сули (літописне «Посулля») . Якщо територія Нехайок була тоді заселеною, її населення могло зазнавати великого впливу спочатку печенігів, а пізніше і половців, межі розселення яких в ХІІ ст. проходили вздовж Посулля. На її ймовірне залюднення в ХІІІ-ХIV ст. чи, може, значно пізніші східно-етнічні впливи, дуже опосередковано вказує наступний переказ, відомий з кінця XIX – початку XX ст.. Щоп’ятниці в побуті жінки займалися лише шиттям, а не якоюсь іншою роботою, пояснюючи, що п’ятниця була святом татарським, яке примушували святкувати і жінок. Щоб не байдикувати, вони бралися за шиття, а забачивши наглядача, швидко ховали свою роботу під одяг, виказуючи святковий вид. Відомо, що п’ятниця є святковим днем для мусульман, бо тоді справляється особлива полуднева молитва і обов’язково в мечеті, а після неї проводиться проповідь. Ці перекази зовсім по-іншому пояснюють шанування п’ятниці, ніж історик-фольклорист Микола Маркевич або укладачі описів Лівобережної України кін. XVIII - поч. ХІХ ст., в яких зустрічаємо невизначений або християнський контекст (за Маркевичем – в честь «Святой Пятынки») . Мабуть, у тих оповідях є відгомін ще половецької чи пізнішої татарської залежності. В сусідніх Жорнокльовах на колишньому острівці знайдені монети чеканки 1550 р. , та все ж у XVI ст. ця територія над Супоєм за наявними джерелами була ще малозаселеною і експлуатувалася, мабуть, переважно як лови та уходи Канівського і Переяславського (а, може, й Черкаського) староств Київського воєводства, на які претендували різні пани та Церква. Принаймні, в описі Канівського замку 1552 р. згадуються "лови замковые за Днепром по реке Супой у четырех милех от замку (зокрема, довга або козацька миля = 5 верстам = 8,35 км, а староруська = 7 верстам = 7467,6 м – В. Я.)», на які ходять раз на рік зі старостою бояри, міщани і селяни. Була навіть "супоєвщизна” – податок з міщан за постій під час ловів, на які їх примушували їздити . Територія села тоді, мабуть, належала до складу Переяславського староства . Воно почало формуватися в першій чверті XVI ст. Сюди ж, на лівий берег Дніпра, поширюється територія і, як вважають, давнішого Черкаського староства. На 1616 рік до складу останнього вже входили такі волосні (окружні) центри, як Піщане, Золотоноша, Домантів, слободи Ірклій, Кропивна і Голтва [Олтва]. А Переяславське староство на той час включало місто Переяслав, містечка Гелмязів, Биків, Яготин, Яблуневе [Яблонів]. При цьому основним населенням цього староства були козаки, осаджені тут ще від 1585 року князем Костянтином Острозьким на підставі привілею Стефана Баторія . Поблизу Нехайок є лісок, що раніше омивався водами Супою, який називають "Чернещиною". Це може свідчити про приналежність цієї землі в минулому (але, мабуть, недалекому) до монастирських (Переяславських або Київських) маєтностей. 2. Козацька доба Новий період в історії надсупоєвського краю починається в перших десятиліттях XVII ст., коли в численних рухах самоутверджується новий, супротивний лицарській шляхті, соціальний стан – українське козацтво. Починається "ера селянського відходу” – масового переселення посполитих (селян і міщан, простолюду) із Правобережних воєводств Речі Посполитої на Задніпров'я. Переселенці прагнули позбутися підданства, шукали "нічиєї”, "Божої та господарської землі” , бажали покозачитися. Люстрація (перепис) Київського воєводства 1622 р. подає такі дані: у Переяславському старостві уже було 25 "сіл або хуторів”, в яких "послушних підданих нараховувалося 280, котрі не віддають жодної повинності, ані чиншів, крім стації на утримання підстарости”, і «між ними… живуть козаки, які користуються грунтами і всілякими пожитками, а з них самих жодної користі й послуху немає», і «є їх більше тисячі» . Тут називаються, зокрема, Помоклі, Соснова, Дениси, Положаї, Каленики на правобережжі Супою, і лише Безпальче на лівому березі річки. Тобто, лівий берег або ще не був малозаселений, або туди ревізорам порубіжних королівщин із Переяслава ще важко було дістатися через заплавне болото. Можливо, що перепис вперше фіксує Нехайки під 1629 роком, бо краєзнавці повідомляють, що за переписом 1640 р. в селі стало на 32 двори менше, ніж за люстрацією 1629 р., пояснюючи це участю нехайківців у козацьких рухах 1637-1638 років . Нанесені Нехайки як село і на одну з мап Гійома Левассера де Боплана, що укладалися десь в 30-х-40-х рр. XVII ст. На жаль, як зазначав М. Грушевський, деякі назви там, перейшовши через руки картографа і його гравера, попсовані так, що важко "відгадати їхню давню форму”. На це вказували й інші вчені . Отже, біля точного напису назви сусіднього села "Жорнокльов” читаємо щось на зразок "Мікайков” . Дослідники ХІХ ст. його не прочитували, бо посилаючись на Бопланову мапу, називали лише близькі до Нехайок Ташань і Жорнокльови . Цікаво, що форма «Нехайкув» як одна із відмін назви села фігурує і в документах кінця ХVІІ ст." . Є метод топонімічного контексту, запропонований доктором філології Костянтином Тищенком, за яким назви на певній обмеженій для дослідження території («топонімічний ландшафт») являють собою певну систему . Тому спокусливо вважати, що для утвердження вільних козачих поселень нові заселенці за старою практикою (зв’язок назви населеного пункту з людським іменем) надавали йому наймення, які утворювалися від прізвиськ значних козаків. Тоді, ніби маємо вже не шляхетську "прізвищну революцію” (вислів історика Наталі Яковенко), а своєрідну козацьку "антропонімо-топонімічну революцію” ХУІІ ст. Аргументом може бути те, що іменування, пов’язані з сучасними назвами багатьох надсупоєвських та інших крайових сіл, зустрічаються в "Реєстрі Війська Запорозького 1649 року”: Харько (і Іван, Павло, Ілляш, Гришко та ін.) Безпальчий (с. Безпальче), Грицько (і Трохим – 2 особи) Жорнокльовенко (с. Жорнокльови), Левко Горбаненко і Гринь Горбаньчин (с. Горбані), Іван і ВасильЧовпиленки і Андрус Чепіль (с. Чопилки ?), Андрій Безбородько (с. Безбородьки), Семен (і Парфен) Капустенко (с. Капустинці), Герман ( і Василь, Павло, Сахно та ін.) Богданенко (с. Богдани), Гаврило Плешканенко (с. Плешкані), Семен Студениченко (с. Студеники), Демко Полежаї (с. Положаї), Ярема Криштопенко (с. Криштопівка) та ін . Дослідники навіть вважають за можливе виділяти такі антропоніми в окремі групи під назвами «прізвиська-основи для утворення топонімів (топооснови)» і «прізвища-топооснови» (але, стосовно лише мікротопонімів – назв кутків, урочищ, курганів) . Зафіксовані в згаданому реєстрі й козаки Іван Нехайський, Ігнат Нехайченко, Ігнат Нехайко і Хведір Нехайко, але не в Гельмязівській сотні Переяславського полку, куди тоді відносилися Нехайки, а відповідно в Піщанській сотні Черкаського полку, сотні «Wверка Сидоровича» (Оверка Сидоровича?) Переяславського полку, сотні «з Wпушлое» (з Опішні) Полтавського полку, сотні «Іченській» (Ічнянській) Прилуцького полку . Також збереглася виписка із «книг меских переяславских права магдебурского року АХЧЗ іюля А», тобто від 1 липня 1697 року, бо в староукраїнській мові за літерним позначенням цифр та чисел маємо таку відповідність: а – 1, х – 600, ч – 90, з – 7 . Тому вказівка у деяких краєзнавчих публікаціях на 1677 рік є, мабуть, ненеточним прочитанням дати. У тій виписці, зокрема, повідомлялося: на «уряді обопільному полковому і магістратському в ратуші переяславській перед нами Леонтієм Потаповичом – обозним полковим, Леонтієм Панкевичем – суддею полковим (став ним з 1690 року – В. Я.), Михайлом Івановичем – отаманом городовим переяславським, так теж і перед нами – Іваном Сокажським (?) – війтом переяславським, Микитою Семеновичем – бурмистром сегороднім, Федором Петрашенком – райцею старшим, й іними теж райцями й лавниками, в сем року для суженя вшеляких справ засідаючими, постала «поштива вдова Христя Товкачівна, по мужеві Гаврилиха Нехайчиха, з села Нехайкув, козачка, з препозванним перед суд наш обопільний мужа свого небіжчика кревними, іменно – Савкою Романенком, братеничем мужа свого, з Сашкою (?) Романихою, маткою Савчиною, і сестрою його Вівдею» та ін., й «презентувала нам свій тестамент от мужа своєго небозчика Гаврила Нехайка, на смертній будучи постелі списаний». Він починався так : «Я, раб Божий Гаврило Нехайко, житель і козак нехайковский, будучи от Бога всемогучого хворобою поражений, ближчим чуюся биті к смерті, нежелі ко животу, през то душу свою неізреченному всемогучому Богу, в Тройці єго славімого, полишивши милосердію, прошу жони моєй похоронити по обряду, кісток по смерті не ворушити…» . Далі в наведеному тексті заповіту-тестаменту читаємо, що Нехайчисі заповідалися двір, земля, гай та інші добра. Також там згадувався Гнат Нехайко. Його важко ідентифікувати зі згаданим у Реєстрі 1649 року, бо останній належав до Опішнянської сотні і подібні збіги назвиськ у тому списку були звичною річчю. Наприклад, один «Трохим Жорнокльовенко» записаний в Канівському, а другий – в Переяславському полках . А заперечення походження назв сіл від козацьких антропонімів може спиратися на наступне. По-перше, була, як уже мовилося, лише, пов’язана зі шляхтою, традиція найменування від топонімів, а не навпаки; і тоді ще не було усталених козацьких прізвищ. Вчені вважають: в часи Гетьманщини в козацьких реєстрах фіксувалися ще не прізвища як такі, тобто родові, спадкові називання, а лише «прізвищеві назви» або «назвиська», які, крім представників соціальних верхів, «могли змінюватися в однієї людини упродовж життя» ; про прізвища в сучасному розумінні «можна говорити, починаючи з 30-х років ХІХ ст.» . На запит московського стольника Кікіна у Полтаві 1667 року про неспівпадання прізвищевих назв козаків у поданій скарзі й полковому реєстрі полковник Витязенко відповів: «А що козаки прозвищами не сходяться, так се тому, що у нас на Україні такий звичай, що люди називаються різними прозвищами: у одного чоловіка три й чотири прозвища: по батькові, по тестеві, по тещі, по жінках прозиваються, і ось чому одні й ті самі люди у воєводи в мужицькому реєстрі («мужицькому», бо послані з Полтави московські «подьячие» записували козаків, які перебували тоді в поході, «мужиками» – В. Я.) написані одними прозвищами, а у нас у полковім козацькім іншими» . Власне і наведений вище документ, що стосується Нехайок, свідчить, що патроніми тоді ще перебували в стадії становлення і усталення: згадуються одночасно такі форми стосовно відповідача в переяславському суді як «Христя Товкачівна» (тобто, можливо, дочка Товкаченка, бо в реєстрі 1649 р., наприклад, згадується таке назвисько в Переяславському полку ) і «по мужеві Гаврилиха Нехайчиха» (одночасне іменування і по імені, і по прізвиську її чоловіка). Та й упорядники виданого Реєстру 1649 р. віднесли «Нехайко» до слов’янських автохтонних імен прізвиськового походження (іменування людини назвою типу ще неусталеного прізвища, тобто лише однією із назв . Прикметно, що більшості вказаних «прізвищних назв», які можна пов’язувати з топонімами даного краю, немає серед старшин (сотники, отамани, писарі, осавули, хорунжі) Гельмязівської сотні, а серед її рядових козаків в 1649 році зустрічаємо лише «Плешканенко» (4) та «Горбаненко» . Не простежується «Нехайко» і в пізніших документах. Це назвисько відносять до тих протопрізвищ, що утворені від часток, які можна визначити «і як вигуки: Хай, Нехайко, Нехайський...» . Може, ще й тому воно з часом так і не стало прізвищем? На початок ХVІІ ст. ще існувала ситуація, коли «людину називали то за місцем проживання, то за прізвиськом» . А формула «прізвиська-основи топонімів» вразлива ще й тому, що співпадання прізвиськ з назвами населених пунктів могло бути звичайною випадковістю. По-друге, можна припустити, що в багатьох наведених вище двочленних анропонімійних найменуваннях другий член був ойконімом – вказував на місце походження людини: «Безпальчий» – бо з Безпальчого, «Жорнокльовенко» – бо з Жорнокльовів, «Нехайко» – бо з Нехайок і т. д. Чи випадково не таким способом іменування керувалися, коли записали в сотню Сидоровича Переяславського полку «Ігната Нехайченка» і «Трохима Жорнокльовенка» ? Принаймні творення назвиськ/прізвищ на - енко від місцевості, звідки походив його носій, пізніше добре простежується в українців . Зустрічається ж, наприклад, уже в наші дні, і прізвище «Глим’язенко», що пов’язане з українською народною формою назви (що варто наголосити) сучасного містечка Гельмязів – «Глим’язів». Так називав цей населений пункт і Тарас Шевченко в повісті «Близнецы». Зрештою, і дослідники зв’язку антропонімів з топонімами на Переяславщині, хоч і не поділяють позицію сумніву утворення багатьох назв населених пунктів від антропонімів, все ж виокремлюють із записів Реєстру 1649 року три групи, які свідчать про практику утворення прізвиськ від топонімів, а не навпаки. До першої у них ввійшли антропоніми, складовою частиною яких є топоніми (ойконіми): «Дацько з Леляков (3 сотня), Сидор з Леляков (4 с.) – с. Леляки; Улас с Хоцок (3 с.) – с. Хоцьки» та ін. Це – ніби перехідна стадія до утворення прізвиська. До другої віднесено – відтопонімні антропоніми – катойконіми (найменування жителів) та ад’єктоніми (прикметники): «Курило Помокальський (1 с.) – с. Помоклі» та ін. До третьої ввійшли прізвища, похідні від прізвиськ-катойконімів та ад’єктонімів: «Онисько Строковченко (1 с.) – від Строковський – с. Строкова» та ін . По-третє, – і це найважливіше, – сучасний лінгвіст Костянтин Тищенко по суті пов’язує вказані українські топоніми з дуже давніми мовними впливами: зокрема, етимологічно слова-назви «Безпальче», «Плешкані» можуть свідчити про сліди античного світу, а «Горбані», «Гельмязів» – арабського, «Чопилки» – про зв’язки з балканцями . А топонім «Нехайки» вчений використовує серед інших ізолексів для ілюстрації потужних і дуже давніх іраномовних впливів в Україні . І за складеною ним однією із лінвістичних мап саме територія історичної Полтавщини має найбільше топонімів від іншомовних основ: 963 проти 905 на Сумщині (друга величина) чи 855 на Львівщині (третя величина) . За етимологічними словниками лексеми «обнехаяти» і «обнехайкати» означають «не чіпати, відкладати, економити» . Тоді, чому б не припустити, що назва місцевості, на якій розташоване село, могла бути пов’язаною з якимось давнім релігійним табуванням? Словом, можна вважати, що питання походження назви села залишається відкритим. А про козацький період в історії села свідчить і те, що на місці занедбаного, чи не найдавнішого, нехайківського цвинтаря, що містився на піщаному пагорбі, під час інтенсивного добування піску вже на середину ХХ ст. виявили добре збережене стародавнє поховання козака. Варто зазначити, що з 1654 року відоме й село Нехаївка (з 22 дворами) в Новомлинській сотні Ніжинського полку, яке, як вважають дослідники, могло бути й виселком . Про нього дізнаємося також і зі справи Генерального суду за 20.01. 1691 р. Туди скаржився новомлинський козак Федір Гриценко в зв’язку з вирубкою його лісу селянами Нехаївки, а державцем того села тоді був «комонний полковник його милість пан Ілля Новицький» . Це село згадується і в описах кінця ХVІІІ ст. уже в Сосницькому повіті (722 душі), як і хутір Нехаївський Роменського повіту 92 душі) . Мабуть, що між появою пунктів «Нехаївка» і «Нехаївський» є якийсь зв'язок. Адже, так само як «нехаївські», і «нехайківські» козаки засновували свої хутори. Зокрема, краєзнавці повідомляють, що село Золотоношка (за 10 км від Нехайок) почалося з хутора, який до 1710 року належав козаку з Нехайок Максиму Масенку, бо того року він продав козаку Івану Маркотуну «луку, прозиваємою Золотоноша, пахотноє поле і хутор» . Пізніші володільці (вже із козацької старшини) туди переселили із Нехайок і частину підданих їм селян. А в списку наявних селищ 1799-1801 років між Плужниками і Нехайками значиться і хутір «Нехайковской» із 5 жителями . Цікаво, що в РФ є «деревня Нехайка» на річці «Нехайка» (Добрянський район Пермського краю), яка проте з 1713 року ще була відома як «Занехайка» і лише 1747 року мала вже сучасну назву . З часу козацького обживання Нехайок в селі побудували дерев’яну церкву на пошанування Покрови Пресвятої Богородиці. Храм стояв на невеликому пагорбі, по один бік якого рівномірно в обидва кінці розросталося село, а по другий відкривалася мальовнича заплавська далина до Супою. Козацьким селам над Супоєм доводилося свої вольності зміцнювати в тривалому протистоянні з можновладцями, які йшли за переселенцями з випрошеними у короля привілеями на нові землі. Зокрема, володарі Лубенщини князі Вишневецькі накидають оком і на Нехайки, вимагаючи щорічної плати по 5 талярів "з диму” . За конституцією вального Варшавського сейму від 20 лютого 1629 року, «подимне» – це податок із замешканого будинку, за яким по селах мали платити «по півзолотому» . Якщо брати до уваги за нумізматичними довідниками, що в той час талер (велика срібна монета) був додатковою до польського злотого грошовою одиницею, що дорівнювала трьом злотим, такий податок слід вважати обтяжливим, і він не сприяв збільшенню населення. Нехайківські реєстрові козаки, мабуть, входили до складу Переяславського полку – одного з шести полків, що були сформовані, за довідниками, 1625 року після повстання під керівництвом Марка Жмайла і Корюківської угоди. За „Ординацією Війська Запорозького" 1638 року він складався з таких сотень: Переяславської (сотник – Михайло Ворона); Лубенської (Процько Ворона); Богушківської (Михайло Залеський); Кропивнянської (Михайло Каша); Іркліївської (Мисько Папкевич); Березанської (Остап Лісовець); Биківської (ЛеськоЛютай); Яготинської (Захар Яготинський ); Бориспільської (Северин Мокієвський); Миргородської (Дмитро Перехрест). Полковими старшинами були: Мокієвський Левко (осавул); Бут Мисько (хорунжий); Балдко Михайло, Яненко Михайло та Гладкий Іван – отамани полкові. Поряд знаходилася Золотоніська сотня Черкаського козацького полку на чолі з сотником Золотоніським Ференцем . За географічною ознакою можна припустити, що Нехайки тоді могли належати до Яготинської сотні, бо Кропивня (село Кропивна нинішнього Золотоніського району) знаходилася на більшій відстані і з перетворенням її на полковий центр (1649-1658) за сотенним устроєм Нехайки могли входити до однієї з двох Пирятинських сотень, що малоймовірно. У визвольній війні-революції під проводом Богдана Хмельницького козаки села виборювали свободу і власний устрій насамперед у складі новоствореної (з 1648 року ) Гельмязівської (Глим’язівської – ?) сотні найчисельнішого з лівобережних Переяславського полку, яким командував у 1649-1653 рр. Хведір Лобода. Цей полк особливо уславився у битві під Батогом (1652 ). З утворенням козацької держави Гетьманщини (Війська Запорозького), її адміністративний поділ закріпив приналежність Нехайок саме до Гельмязівської сотні Переяславcького полку зі статусом вільного військового села, що знаходилося "в диспозиції”, себто розпорядженні, гетьмана. За даними з інтернету до сотні, крім містечка Гельмязів (Глем’язів) входили такі населені пункти: села – Безпальче, Богдани, Горбані, Жорнокліївка (Жорнокльови), Каврай, Каленики, Нехайки, Підставки, Плешкані, Чопилки; хутори – Каврайський, бунчукового товариша Борковського, піщанського сотника Кандиби, Коховського, полкового судді Лісаневича, бунчукового товариша Томари, бунчукового товариша Фридрикевича. В описі 1765-1769 pp. за сотнею також значиться село Богушкова Слобідка і кілька нових хуторів . Також включалися й Золотоношка (або «Золотоніський хутір») та, мабуть, і Дунинівка. За реєстром 1649 року (128 козаків), списком заприсяжених «Ея Императорскому Величеству» 28 січня 1732 року (458 козаків) та даними про сотенну старшину згадуються такі прізвищеві назви в Гельмязівській сотні, які досить широко побутували в Нехайках вже як родові у ХХ ст. (називаю по пам’яті лише ті, які були у мене на слуху і запам’яталися): Тоцький (три сотники), Деркач (сотник), Тарасенко (два осавули), Тищенко (осавул, хорунжий, рядові), Сподин (хорунжий), Михайленко, Дрижака (у селі – Дрижак), Петренко, Терещенко, Харченко, Степаненко, Герасименко, Ярошенко, Міщенко, Карпенко, Захарченко, Данченко, Лихоліт, Ткаченко, Третяк, Шевченко, Чухно, Левченко, Руденко, Денисенко, Козинець, Буряк, Васенко, Падалка, Тимченко, Чухрай, Якименко, Нечипоренко, Мехеда, Цупило, Гоцкало, Турукало, Хвесенко, Кузьменко, Бакуменко, Некоз, Гордієнко, Яременко, Наталенко, Білогруд, Бабич, Кохно . Крім служби походами в безкінечних війнах, які вели московські царі (від 1721 року – російські імператори) з допомогою уже васальних українських гетьманів (відома, наприклад, участь в Азовській кампанії 1695-96 рр., в марші 1706 р. проти шведів в Білорусію під Ляховичі) село постачало для артилерії коней, сіно, підводи. Його жителі виконували й "загальновійськові” повинності: лагодили мости, греблі тощо . Залучалися й до «лінійних походів»: робіт, пов’язаних з фортифікаційною справою. Могли брати участь, наприклад, і в Кримському поході 1736 року, бо Переяславський полк тоді виставив 1874 особи, а наказним полковником був Василь Томара , що, як буде подано нижче, мав власність і в Нехайках. Історик А. Іваненко підрахував за даними ревізії 1726 року, що із 738 козаків (числилося тоді й 25 вдів) Гельмязівської сотні Переяславського полку в поході перебувало 55 осіб або 14,5% (третій за величиною показник серед 17 сотень полку) . В листопаді 1735 року цей показник по даній сотні склав 30% для тих, що були забрані на будівництво Української лінії (система укріплень на півдні), і 40% від усіх тих, хто був у походах взагалі . Очевидно, що не всі поверталися. Адже за даними цього ж дослідника в так званих трьох «польських» походах»1733-1735 років (на підтримку проросійської партії) брало участь 149 козаків Гельмязівської сотні, із яких повернулося – 42, померло або загинуло – 18 і залишилося аж – 89 осіб . Останній показник хай не дивує, адже українське Правобережжя після недавньої ліквідаці останніх залишків козацького ладу в 1714 році, хоч і знаходилося в складі Речі Посполитої, вважалося своєю територією. Та й не поспішали козаки проливати свою кров за імперські інтереси. До того ж там уже жили і добровілні переселенці із Нехайок . Підрахунки показують, що «залишенці» склали 59,7% посланих козаків сотні. Всього ж із посланих тоді 1127 козаків із 12 сотень Переяславського полку не повернулося 706 – 62,6%. Гинули під час походів в основному рядові козаки, представники сотенної старшини, артилеристи . Збереглися відомості про те, як мінялася чисельність і соціальна структура села "ще за Гетьманщини старої”. За даними одного з дослідників десь на кінець ХVІІ ст. в Нехайках було 151козацьких хат і 88 селянських (тобто хат, де жили селяни-посполиті) . За переписом 1726 р. в Нехайках було: «козаків товариства можного – 26 дворів (30 чоловіків), товариства убогого – 18 дворів (16 чоловіків), козацьких удов – 5 дворів (5 осіб-дворовласниць); селян можних, підданих Василя Тамари – 12 дворів (16 чоловіків), селян убогих – 30 чоловіків, селян убогих бездвірних 7 сімей, у поході – 10 козаків з 7 дворів . Тобто, на той рік в селі мешкали особи козацького і селянського стану, а чисельність точно не встановити, бо в наведених даних вказується лише число володільців дворами. Слід також мати на увазі, що тоді тих чи інших сільських жителів до «можних» відносили за економічними мірками (кількість землі, худоби, тягла тощо), а вони для кожної місцевості, та навіть сусідніх сіл, могли бути різними. Нині я не володію такими даними. Під час перепису 1729-1731 років старожили свідчили: «Село Нехайки здавна було свободноє войсковоє і належало до сотні Гельмязівськой, а за Самойловича владєл Нехайками Леонтий Панкевич, бувший суддя переяславський, а по нім по універсалу і жалованой грамотє владєл Степан Томара, … а нині владєєт син єго Томара Васілій, по грамотє жалованной і універсалом гетьманським даним за вірнії і знатнії заслуги отца єго в законноє владєніє» . Тут не згадуються серед «володільців» переяславський полковник Мазепиного кола Іван Мирович та його син від шлюбу з Пелагеєю Голуб Федір. Він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, в 1708-1709 рр. був генеральним бунчужним, а з 1710 р. й генеральним осавулом в еміграційному уряді гетьмана Пилипа Орлика. Федір до конфіскації їхніх маєтностей в 1709 році мав у Нехайках підданих в 33 дворах . Оте зафіксоване «владєніє» означало, що представники старшини мали у селі певну власність і працюючих на них посполитих, а також паралельно й певну адміністративну владу над рештою козаків, бо вони знаходилися в уже згаданому «диспозиційному» (тобто, і правовідносному) становищі стосовно вищих структур і посадовців Гетьманщини (Війська Зопорозького). У ХVІІІ ст. спадкову збройну службу відбували лише власники «козацьких грунтів» на основі військового самоутримання. Не кожен з козаків міг витримати таке навантаження. Тому, за гетьманським універсалом з 1735 року козацтво поділили на «виборних», які , власне й виконували військову службу, та бідніших «підпомічників», які матеріально забезпечували її. За ревізією 1743 року в Гельмязевській сотні виборні складали 50,7%, а підпомічники 49,3% всіх козаків . Одночасно з’явилася категорія найбідніших козаків – «підсусідків», які не мали власного господарства і жили в чужих дворах («в сусідах») за відробіток або плату . Як констатують краєзнавці, про існування вільної козацької громади в Нехайках свідчать, зокрема, і записи у Переяславській полковій книзі за 1742 рік . Старшинські володіння давалися зі скарбових земель за службу – «на ранги», а також формувалися і в той спосіб, що скуповувалися (часто за безцінок) у козаків або в попередніх власників землі луки, сіножаті тощо, а на них уже випрошувалися у гетьмана універсали і царські жалувані грамоти, як це зробив переяславський полковник Степан Томара в Нехайках. Очевидно, що вільнолюбиві козаки не дуже мирилися з таким підданством, бо в універсалі 1714 року гетьмана Івана Скоропадського підтверджувалися купчі (скуплені землі) Степана Томари і, зокрема, не випадково наголошувалося, що «воїни тих маєтностей с посполитими людьми должни всякоє подданство єму, пану полковникові, яко державцю своєму, отдавати, послушенство і повіновєніє імєті хочем і рейментарно приказуєм» . Отже, відомо за джерелами, що такими «володільцями» в Нехайках, зокрема, були: переяславський суддя Леонтій Панкевич (за гетьманування І. Самойловича); переяславський полковник Іван Мирович і його осин Федір (до 1709 р.); переяславський полковник (1707-1715), нащадок ніжинського грека, Степан Томара, одружений із дочкою чернігівського полковника Якова Лизогуба, якому за непідтримку Мазепи було надано після наказного і повне полковництво та володіння, серед них від 20 листопада 1709 р універсалом Скоропадського і в Нехайках ; його син від шлюбу з баронессою, німкенею-лютеранкою Єлизаветою фон Брінкен з Прибалтики , наказний полковник (1715-1736) Василь Томара (з 1715 р. і за підтверджувальним універсалом Данила Апостола від 5. 02. 1729 р. ); його внук – бунчуковий товариш Степан Васильович Томара (роки життя: 1719-бл.1794); «надвірний його імператорської величності радник» з Чернігівщини Григорій Григорович Фридрикевич (з 1762 р.) . Мали в Нехайках власність і представники неурядової старшини – значкові товариші Семен та Тимофій Мехеди, що походили з покозачених любецьких шляхтичів . Старшина чубилася за власність, ігноруючи навіть родинні звязки, не гребуючи й «рейдерськими» прийомами. Так, переяславський полковий суддя (1739-1751 рр.) Костянтин Лисаневич у 1749 році позивався з племінником – бунчуковим товаришем Степаном Томарою, як не зовсім точно пишуть дослідники, «через те, що той не повернув наданого йому в оренду на 10 років с. Нехайки», а в 1753 році здійснив напад на хутір полкового хорунжого Григорія Моцока в Золотоніському повіті, захопивши людей, худобу, сіно . Процес старшинської гонитви за все новою власністю у своєму знаменитому творі «Всякому городу нрав і права» Григорій Сковорода виразив словами «Тот непрестанно стягает грунта...». Це відбувалося на очах філософа. У 1753 році він, студент другого курсу богословського класу Київської академії, за річним договором почав навчати семилітнього сина Степана Томари Василя в селі Каврай (нині село Золотоніського району Черкаської області). Після невеликої перерви ця наука продовжилася до 1759 року. В цьому селі Сковорода написав низку творів – так званий «Каврайський зошит». На підставі лише того, що Томари мали деяку власність в Нехайках та побіля них («Томарівщина»), деякі краєзнавці без посилань на першоджерела твердять, що великий філософ побував і в цьому селі . Навряд, щоб у нього тоді було бажання мандрувати, бо, як констатує Леонід Махновець, на цьому вчительстві Сковороді, особливо в перший період, «жилося … тяжко, особливо з морального погляду» . Він нагадує, що сучасники називали старого Томару особою, приналежною до тих людей, «які дивляться з презирством на все те, що не зодягнене гербами і не розписане родоводами», царьком. За «Бумагами Томар» (зберігаються під шифром 1,66610 в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки – ЦНБ України) вчений повідомляє, що кожній із своїх чотирьох дочок він «виділяв посаг алмазними перснями і сережками, золотими браслетами, табакерками, годинниками, сріблом, шубами, мантильями, каретами, кіньми, худобою і т. д., і т. п., не кажучи вже про гроші золотом і асигнаціями, – кожній на загальну суму добра у 6-7 тисяч карбованців». І наголошує: «Цей космополітичний греко-українсько-німецький рід Томар відзначався винятковою зажерливістю і безцеремонністю. Їм усього було мало. Вони без кінця «стягали грунта», ліси, луки, скуповуючи їх і просто загарбуючи…» . Перепис свідчить, що в 1731 році в Нехайках було 63 козачих сімей: можних і ґрунтовних – 10, середнєможних – 31, убогих, не імущих нічого – 22, підсусідків козачих – 22 (можних – 2, середнєможних – 6, убогих і неімущих – 14). А також: посполитих Василя Томари – 22, з них ґрунтовних – 2, середнєможних – 6, убогих і неімущих – 14 . У 1752 році в Нехайках проживало: козаків виборних малогрунтовних – 14 дворів (у них хат – 32, сімей – 32), виборних нищетних – 18, підпомічників – 14, підсусідків козачих – дворів 32 (хат – 48, сімей – 48), підпомічників крайнє нищетних, в одних хатах жиючих – 22, бездвірних – 22 (сімей – 22); підсусідків козачих – 11 сімей; посполитих Томари: нищетних – 13, дворов – 11, хат – 14, сімей – 16, бездвірних – 2 . Особливо детальним був Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 років (т. з. «Румянцевський»), проведений з метою вигіднішого для імперії оподаткування. В його збереженій частині про Нехайки є чимала інформація в таких книгах або справах: 199-202, 204, 214 (аж 1500 аркушів), 223, 340 . Між іншим, «Нехайки» зустрічається там також і в складі Кропивнянської сотні Переяславського полку (книга193, арк.15,16) . Мабуть, це було поселення хутірського типу (може, й засноване кимось із нехайківців), що з часом, імовірно, загубило свою назву. За цим описом у 1767 році в селі було 98 дворів, 189 хат, бездвірних хат – 39, порожніх – 15, населення 1330 чоловік . З них козаки складали 973 особи (65 дворів, а в них 155 хат; бездвірих хат – 15, порожніх – 15) . Попри старшинські зазіхання, село продовжувало твердо зберігати свій козачий статус. Зазнаючи утисків Томар, козаки переселялися на Правобережжя, де ще була Річ Посполита. Так у 1732 році козаки Кирило Горобець, Гаврило Вакуленко з сім’ями переселилися в село Юхни (нині Миронівського району Київської області), Микита Демещенко, Остап Каленик, Грицько Потапенко з сім’ями – у село Ржавець (нині Канівський район Черкаської області), а посполиті вдова Марченкова та Настя Лободина – у село Підкошувате . Коли хорунжий Чернігівського полку Іван Леонтович після «обопільної» купівлі у 1762 році з Григорієм Фрідріковичем нехайківських володінь С. Томари спробував незаконним шляхом привласнити ще й козачі степові землі та луки, він натрапив на відсіч: 14 липня 1765 року козаки Нехайок, Золотоношки, Жорнокльовів та інших сіл, «собравшись в многолюдстве», ґвалтовно напали на їхні та М. Лисаневича володіння, самоуправно з погрозами викосили траву і частково зернові ; також збереглася копія відповідної скарги отамана Артема Вишневського та інших козаків (Іллі Білохи, Кирила Турукала) за 1774 рік, адресована у полкову канцелярію . І надалі старшинське, а потім і дворянське, землеволодіння розвивалося переважно за рахунок скуповування та успадкування. Так, 1791 р. Василь Леонтович передав майно, землю і підданих своїй двоюрідній сестрі Пелагеї Ракович, а та 1809 р. – своєму чоловікові Лаврентію Раковичу . Козаки управлялися сільськими виборними отаманами і жили переважно дворищами. Тяглість дворища вважалася вагомою ознакою. Ще донедавна можна було почути від старих людей: "Там було раніше наше дворище”. На дворищі зазвичай стояло 2-4 рублені та мазані хати з сіньми та плетеними хижами для різного майна, рублені комора і хлів, кілька сараїв і повіток («повітка» – сарай для худоби або навіс із солом’яним дахом при ньому – В. Я.). Траплялися й "бездвірні” хати. Іноді в хаті проживало кілька сімей. У козацьких господарствах перебувало по кілька пар волів, дійні корови, телята, коні, отари овець (до 40-100 голів), свині. Крім орної землі, козаки мали у власності сінокоси, луки, ділянки лісу в заплаві Супою ("Лоза”, "Островок”, «Якимівщина велика”, «Якимівщина мала, «Довге», Чернещина заводна», «Чернещина суха»). Між іншим, 1852 року «Якимівщина» ще згадується як острів з дубовим лісом на річці Супій . Всі добра знаходилися в торгово-грошовому обігу, бо переходили з рук у руки шляхом купівлі-продажу. Це засвідчують описи і збережені в архіві купчі на ниви, ліски і т. п. Зокрема, 10 червня 1738 року була оформлена купча в присутності нехайківського отамана Василя Кохна і «протчого товариства» – Хведора Кузьменка, Григорія Потапенка, Гната Шевченка, Микити Степаненка, Івана Кривошиї та ін. про наступне: «Григорій Цупило, житель нехайковський, підтвердив не з намови, а ні примусу, а лишень за своєю доброю волею, що продав панку Дубенцю, жителю нехайківському, ліс свій… за певную суму рублєй 8», і «волно панку Дубенцю оним лісом купленим продати, заміняти, як хотя, своїм власним користувати; а хто би міг в оную продажу утручатися с кревних моїх ближніх, на такого накладаєм вини турбатора на пана сотника Гелмязовського талерей 20, на наш вряд сільський талерей 10, і повинен я, Григорій Цупило, всякого права і суда панка Дубенця визволяти, того ради для достовєрія і певності веліли смо сію купчу записати 1738 году іюня 10 дня» – мовиться в документі. Є спокуса вважати, що сучасна назва одного з кутків села – «Дубник», можливо, є антропонімом, а не фітонімом, тобто походить від прізвища «Дубенець», а не виду дерева. Але поспішати не треба, бо є тестамент-заповіт від 22 травня 1736 року, в якому мовиться таке: «Я, Симеон Горонович, пресвітер села Нехаєк, будучи в великій болєзні, і відя себе ближче к смерті, нежелі ко животу, чиню відомо сім моїм пісанієм іж вручаю по смерті моєй іменіє моє, якоє імєється, синові моєму Антонію, аби вмєсто мене владєл худобою і дєтьмі моїми малими, а також і грунтом, то єсть хатою з пляцом і лісом стоячим на рєцє Супої в чащах і стінкою зовомою Крутою. А за стінкою – дубником, а в селі Нехайках садом і нив’єм, якоє імєється, владєті отцу Антонію і всім імєнієм моїм движимим і недвижимим, в дому будучим, жеби владєл…» . А через два роки згаданий вище отець Антоній купив ще й ниву у козака Андрія Турукала за «доброї монети золотих чотири і п’ять копійок» і була теж оформлена відповідна купча із платою «сотнику Гельмязівському рублєй 5 і на наш уряд сільський рублєй 3» за їхній нагляд в дотриманні купчої . Про міцні підвалини старожитної козацької вольності у цьому селі та вигідні умови господарської роботи свідчить те, що, за Генеральним описом 1767 р., чимало козаків із полків Київського, Лубенського, Чернігівського, города Ніжина, інших сотень Переяславського полку переселялися сюди або за грошову плату та утримання наймалися на роботу в нехайківські господарства, частково тут осідаючи. Ось, що читаємо про двір можного козака за згаданим вище Генеральним описом: «Двор старый, в нем изб жилых рубленных з сеньми и хижами плетенными – 2, а третья мазана без хижки, хижек для поклажи – 2 плетенные, саж рубленый – 1, сараев – 3, поветок – 2. Живут в оном козаки выборные. В 1-й избе Степан Стручок, уроженец сего полку местечка Березани, лет 80, здоров, по старости слаб, жена, 2 сына с семьями. Во 2 избе его сын Андрей с семьею, у него работник Иван Макаренко, уроженец полку Киевского, лет 15, здоров, звания козачого, нанимается погодно за цену 1 рубль 8 копеек, ходит в платье хозяйськом. С ним же, с Стручком, живет в одной избе для прокормления без найму Иван Макаров, уроженец полку Киевского, лет 20, здоров. Да в них же Стручков в единой избе подсуседок Федор Якимов Хоменко, уроженец города Нежина, лет 50, здоров, звания козачого, живет 8 год. К оному двору пахотной земли лежачей в 3-х руках десятин 81 (десятина = 1, 0925 га – В. Я.); поля по купле: нива 5 дес. досталась ему, Стефану Стручку по купле от козака нехайковского Гаврила Турукала в 1757 г. за цену 90 копеек, лес с сеножатями на речке Супой в урочище Якимовщине, дубовый и липовый... в окружности саженей 170 (сажень = 2 м 13 см – В. Я.)… лес с сенокосом в окружности саженей 300. У них Стручков скота: волов рабочих – 8, коров дойных – 6, телят – 4, лошадей – 5, быков – 4, телиц – 2, лошадей – 6, овец и ягнят – 49, свиней – 12, поросят – 7. У Андрея Стручка волов – 2, коров – 4, бык, телят – 1, лошадей – 5, овец – 18, свиней – 7» . Переселялися і з Нехайок. Наприклад, тридцятилітній Іван Швидкий бл. 1768 переселився у Великий Хутір . Такого вільного переливу населення вже не спостерігаємо після остаточного скасування Гетьманщини. Для порівняння з можним нехайківським козаком варто навести тодішні описи господарств представників козацької старшини. Спочатку в Нехайках (подаю за рукописом, де немає суцільного цитування – В. Я.): «Двор значкового товариша Семена Мехеды. Тот двор стоит издревле на козачом пахотном поле, якое по купле досталось ему, Мехеде, одна часть от козака и жетеля нехайковского Антона Бобыря в 1748 г, марта, 3 дня за цену 20 рублей, а другая от козачки умершей нехайковской Евдокии Кохнихи в 1743 году... за цену 2 рубля. [...] Его служители Петро Ярошенко, лет 17, здоров, уроженец полку Черниговского... села Данич, звания посполитого, служит по договору за одежду... [...] К оному принадлежит пахотная земля, сенокосные луки, лес в 11 местах, мельниц ветряных – 2, ставок рыболовный с греблей, купленный в 1739 г. за 30 рублей, другой ставок, купленный 1759 г. за 9 рублей, пасека, скота: лошадей – 20, волов – 8, коров – 10, овец – 60.[...] Подсусидки Семена Мехеды: Максим Климено, лет ему 86, здоров, уроженец полку Переяславского, сотни Яготинской, села Полежаев, звания посполитого, владения ратушного, живет за ним, Мехедой, 15 год... [...] Вышеописанные подсусидки хлеба не сеют, а питаются с зароботков, платят в год консистенты (в іншому документі стоїть «на консистенти»; мабуть, плата на утримання російських полків на Лівобережжі – В. Я.) от хаты по 1 рублю 2 копейки» . Тепер подаю опис у сусідньому селі Жорнокльови: «Владелец села Жорноклёв бунчуковый товарищ Николай Лисаневич имел свой двор, в нём 4 избы, служителей 14, лес, много земли, пасека, мёд и воск продаётся в городе Переяславле из оной прибыль получает. Мельниц гребельных – 5 на реке Супой, с коих – 2 при двух, а третья при едином каменях, а две впусте стоять; мелет муку для себя и постороннего и в год перемеливает муки 3000 четвертей и усього прибиль в год получает мукой 300 четвертей (четверть тоді = бл. 8 пудів муки. – В. Я). Рыбная ловля в речке Супой в ней: рыба щука, плёт, лины и карась. Рыбу для дворового расходу одержует, а в продажу не употребляет. Винокурня при селе Жорноклёвах неподалеко его Лисаневича двора при речке Супой состоящая, в ней котлов – 3, вина в год вицеживает 150 вёдер, хлеб употребляет свой, а вино одержуется на разные домовые расходы...» . Про церковне і громадське обличчя села дещо можуть сказати наступні відомості. За спогадами старожилів, документ Покровської Церкви близько 1689 року (вихоплений із полум’я під час спалювання церковного архіву в 1929 р.) фіксує наявність при храмові школи і шпиталю, в якому також і лікувалося від "французької хвороби” (венеричної – В. Я.) троє людей. В 1717 році священником в Нехайках був Антон Тарловський . Вже згадувана Христина Нехайчиха, вдова Гаврила Нехайка, передала на помин душі свій двір Переяславському кафедральному монастирю. Цей двір монастир пізніше закріпив за собою універсалом гетьмана І. Скоропадського та царською грамотою 1718 р. Крім двору, де містилися 3 житлові приміщення, на 1767 р. монастирю належали орні та сінокосні поля, два ліски (може, й згадувана вище "Чернещина”), ставок, і обслуговувалося це 16 підсусідками . А з Генерального опису за 1767 рік дізнаємося: в селі була церква «деревянная, вновь выстроенная, хата-школа, в школе живет той церкви подьячий Евстафий Иосипов, лет 44, здоров, уроженец полку Переяславского, сотни Яготинской, села Панфилы, звания по отцу дьяковского. Оная церковь, колокольня, школа и больница для одиноких стариков стоят на земле издревле церковной, и как во владении церковном состоят, будет тому годов более 100. К церкви принадлежит поле пахотное, 45 нив». Тоді було два священника: Антон Горонович та Яким Білінський, які мали 3 двори, 8 хат і для допомоги 23 безземельних підсусідків . За церковною відомістю від 8 жовтня 1774 року нехайківська Покровська церква Переяславської протопопії мала теж двох священників: половинно-парохіального настоятеля Луку Білінського і «досматрівающого пріхода» Олексія Власова. За приходом числилося: 54 двори, 230 хат, 665 душ чоловічої статті і 688 жіночої (разом – 1353 особи) . За аналогічною відомістю, складеною у грудні цього ж року настоятелем значився протопоп Іоаким Білінський . Білінських і Гороновичів і слід, мабуть, вважати найсталішими священницькими родинами в Нехайках та навколишніх селах . Вони й родичалися. Наприклад, висловлюється припущення: Білінська Марія Яківна (н. бл.1783) була одружена з Андрієм Гороновичем, а їхній син Микола 1820 року був призначений дячком (1820) і дияконом (1841) нехайківської церкви . За даними краєзнавців і свідченнями старожилів села в оновленій Покровській церкві 1854 року, були дзвони, вироблені на замовлення аж на Уралі у відомих промисловців Демидових, і їхній передзвін розносився на десятки кілометрів, сягаючи навіть найближчих містечок. Ними користувалися й у великі заметілі. Науковцями, мабуть, ще не виявлені факти навчання дітей нехайківських козаків у колегіумах чи знаній Києво-Могилянській академії ранньомодерного часу, але, враховуючи порівняно високе матеріальне становище козаків і чисельність села можна сподіватися, що такі спудеї були. Нехайківці традиційно аж до 70-х років ХХ ст. їздили через Добраночівку і Плужники базарувати за 8-9 км на другий бік Супою в село Ташань (Городище). Там були й маєтності з палацами та парком російських вельможних князів: спочатку з роду знаменитого графа і генерал-фельдмаршала Румянцева-Задунайського П. О., а потім – князів Голіцина М. П. і Горчакових. В 70-80-х роках ХVІІІ ст. в Ташані «на выгодном месте..., где и дом каменной, особливейшей новой архитектуры выстроен преобширной», проводили 4 ярмарки на рік (за ст. стилем): перша – через весь Великий піст до Хоминої неділі (13. 05. ); друга – 1 серпня на Маковея; третя – 26 жовтня на Дмитра; четверта – 6 грудня на Миколая . 1846 року "Полтавские губернские ведомости” (№ 13) повідомляють вже лише про Благовіщенську (25. 03. за ст. ст.), Маковеївську та Дмитріївську ярмарки в Ташані. З базару малечі обов’язково привозили знамениті полтавські пряники і свистунці. Джерело: https://www.dropbox.com/s/p3wufall43nnllf/Нехайки%202011%20(pdf)%20авт.%20Яременко%20В.І..pdf | |
| Переглядів: 6670 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 4.2/6 |
| Всього коментарів: 2 | |||
| |||
